«Ні, це не Ріо-де-Жанейро»
Феномен паломництва (для будь-якої з релігій) вкорінений у вірі в те, що матерія – не мертва сутність, а така, що здатна відповідати духові, приймати його в себе та полишати на собі його відбитки. Християни вирушають на святу землю чи на Афон, аби підживитися святістю тих місць. Мусульмани навіть зобов’язані за життя бодай раз здійснити хадж до Кааби.
Кияни ж мають свою святу землю, (адже часто Київ називають «другим Єрусалимом»), яку практично не бережуть. А між тим, земля – те єдине, що лишається нам від давніх часів. Єдине, що зберігає пам’ять про минуле. Відбудований заново Михайлівський золотоверхий хоч і вражає своєю красою, але ніхто не скаже, що це – той самий монастир, що його будували київські князі.
Але про лаврські печери ще поки можна сказати, що їх копав той самий Антоній Печерський. І в цьому їхня цінність для християн. Якщо ж, не дай Боже, ці печери заваляться після якогось будівництва поблизу лаври, і їх знову викопають робітники «Київметробуду», то чи не втратять вони свою цінність в такому разі?
Те саме можна сказати і стосовно Софії Київської: відвідувачів значно більше цікавить у ній те, що збереглося від найдавніших часів. Слова, що чимось гострим надряпав на внутрішній стіні храма один із князів, цікавлять людей більше, ніж вся зовнішня перебудова Софії, вчинена Мазепою.
І успенська церква Київської лаври вже не та «небесам подібна», що її зводили 12 будівничих із Візантії, яких чудесним чином сама Богородиця перенесла повітрям до Києва, і які поховані нині в печерах. І хоч, можливо, то лише легенда, записана Нестором літописцем, але її вже не розкажеш про відбудований українськими реконструкторами храм – а лише про його підірваного радянськими військами попередника.
Різні гори та пагорби займають у святому письмі особливе місце. Ледь не всі найзначніші події, описані там, сталися на одній із вершин. чого варта лише голгофа. На горі сталося Переображення Христа, на горі ж старозаповітний народ Божий отримав за посередництва Мойсея десять заповідей. І тут ми можемо згадати, з якою величезною пошаною ставляться юдеї до своєї гори Сіон, називаючи її святою.
Православна церква зробила значні зусилля задля того, аби створити навколо Києва образ «другого Єрусалиму». Київські пагорби відтак були включені до історії святості міста, пов’язаної з тими численними святими, що прославили його своїм життям.
Але не можна сказати, що пошана християнами бодай одного підвищення на мапі Києва хоча б трохи найближається до турботи про єрусалимські пагорби. Принаймні в цьому моменті Київ так і не став досі другою святою землею, тому що майже ніхто не ставиться до цієї землі належним чином. Можна зараз спостерігати, яка затята боротьба ведеться між юдеями та мусульманами за храмову гору в Єрусалимі.
Саме на ній колись стояв храм царя Соломона. Для мусульман це місце теж є святим, оскільки там стоїть тепер шанована мечеть. А можна перенестися до Києва і побачити, що для країни, де переважна більшість громадян визнають себе православними, питання забудови навколо Софії Київської не є суттєвим.
Можливо, хтось скаже, що старозаповітні традиції для новозаповітного християнства не є настільки визначальними, як євангельські настанови. Тоді давайте звернемо увагу на багатостраждальну замкову гору. Якщо вже київським християнам непросто виявити палку прихильність до окремих місць на карті, то для цього, можливо, і справді є підстави. Адже тут можна згадати слова Христа, що «прийде час», коли люди будуть шанувати Бога незалежно від святості місця – «не на горі цій і не в Єрусалимі», а «в дусі та правді» (ів. 4, 21-24). Хоча в той же час сам Христос виганяв із храму Соломонового торговців та мінял.
Але зараз поговоримо про рису типово християнську – про повагу до християнської смерті та померлих християн. Відомо, що перші літургії здійснювалися на могилах християнських мучеників. Ця традиція частково збереглася й понині – тепер служать обов’язково на клаптику матерії, що зветься Антиминс, до якого пришивається частка мощей одного зі святих.
Православні християни шанують нетлінні тіла своїх святих. Києво-Печерська лавра цьому – яскравий приклад. Але чому буквально в кількох кілометрах від цього місця – на замковій горі – ми бачимо радикально відмінну картину? Чому монастирський цвинтар, що належав колись Флорівському монастирю, де поховані християни, серед яких, можливо, траплялися люди святого життя, зараз настільки занедбаний?
Чому місцева влада спокійно на все це неподобство дивиться – окреме питання. Але слабкі заяви окремих представників церкви, що граничать із байдужістю та цілковитим мовчанням, логічно пояснити просто неможливо. Одним словом, ми не можемо знайти в самому християнстві (передусім – православному) тих передумов, що стимулювали би людей ставитися без особливої душевної тривоги до того, що зараз відбувається із київськими пагорбами.
Навпаки, логіка доводить нам, що церква мала б горою стояти за святі для неї київські гори, даруйте за такий каламбур. та поки нічого подібного не спостерігається. Значно більше активності з боку православних бачимо у випадках, коли потрібно простимулювати громадською активністю виділення земельної ділянки під будівництво нового храму. Так що, можливо, логіка вже не та, або православне християнство перейшло на якийсь новий рівень розвитку, де не працюють старі правила.
Літописи кажуть, що коли з наказу князя Володимира статую бога Перуна причепили спочатку до кінського хвоста, а потім потягли до Дніпра та скинули до річки, люди ридали і кричали услід: «Видибай, Перуне!» тим київським язичникам було дороге те, у що вони вірили й до чого хилилося їхнє серце. Тепер сам Володимир разом зі старими пагорбами свого міста парадоксальним чином опинився у схожій ситуації.
Тепер вже його статуя готова наступної весни попрямувати до Дніпра. Це не буде реванш язичників – їхньої допомоги тут непотрібно. достатньо байдужості самих християн та всіх тих, кому за логікою мав би бути дорогим цей пам’ятник, Володимирська гірка та всі інші святі місця Києва. І коли, не приведи господи, над Володимиром зімкнуться води могутньої річки, то чи буде кому ридати та голосити: «Видибай»?
Автор: Євген Коген
Джерело: журнал «АСС»
