Експозиція міжнародного арт-проекту «Аут», що проходила у Шоколадному будинку в Києві протягом травня 2010 року, викликала справжній резонанс не тільки в мистецьких колах. Виставка привернула увагу до одного з наприкметніших знаків часу – аутизму як соціокультурного явища, що останнім часом широко розповсюдилося в країнах різного рівня розвитку. Окремою визначальною складовою події була її організація в модерному київському палаццо, зведеному на початку ХХ століття відомим архітектором Володимиром Ніколаєвим.
Цей будинок представляє собою доволі складне, але неймовірно цікаве тло для організації виставок саме contemporary art. Незвична кооперація архітектури й мистецтва в результаті виявляється вигідною для обох сторін. Сучасні мистецькі твори серед принципово «інших» стін набувають неабиякої глибини. А Шоколадний будинок, у свою чергу, отримав нових глядачів, які завдяки вхідним квиткам долучаються до важливої справи – реставрації будинку.
Маєток купця 1-гільдії Семена Могиловцева, брянського лісоторговця та одного з навпливовіших київських меценатів початку минулого століття, вважається однією з перлин модерного Києва. Оскільки на початку руст будинку було пофарбовано в брунатний колір, він отримав назву “Шоколадного”. Цей пишно декорований кутовий двоповерховий особняк на розі вул. П. Орлика й Шовковичної, котрий непогано зберігся до наших днів, оздоблено в дусі ренесансного палаццо ХVІ століття. Кожне приміщення всередині будівлі отримало власний історичний стиль (готика, бароко, модерн, мавританський, російський). Серед деталей, за якими безпомильно проступає дух доби, що їй належить будівля, слід згадати венеційські дзеркала, ліпні стелі, розпис на стінах, мармурові підвіконня, різьблені двері з латунними приборами, вітражні вікна. За радянських часів у Шоколадному будинку містилось НКВД та Всесоюзне товариство культурних зв’язків із закордоном, згодом – шаховий клуб та «Палац одружень». Сьогодні тут знаходиться Дитяча картинна галерея, проте будинок відкритий до цікавих пропозицій та акцій, що можуть привернути увагу киян та наповнити ці стіни новим життям.
Усю цю розкіш, відреставровану поки що лише почасти, цього року вперше в історії будівлі наповнили творами сучасних художників. Митці зібралися під однією стелею завдяки старанням двох кураторок – Тетяни Гершуні, однієї з найоригінальніших представниць «нової хвилі», та Оксани Грищенко, співзасновниці «Клініки Дорошенка Грищенко». Власне, саме ця громадська організація і стала ініціатором проведення в Україні проекту на тему аутизму.
У випадку з проектом «Аут» трапився влучний збіг обставин: куратори довго не могли знайти потрібне приміщення для експозиції, хоча вже давно був відомий список учасників проекту та кількість робіт. Зрештою, тема виставки зацікавила директора будинку.
Кожна з робіт знайшла в Шоколадному «прихистку» свій ідеальний простір: інсталяція Тараса Полатайко, що живе і працює в Канаді, була розташована в центральній білій залі. Сам автор на відкритті влаштував тут перформанс: сховавшись у ніші з прорізами для очей, він підглядав за присутніми, уособлюючи особливості аутичного зв’язку зі світом.
У мавританській залі показували відео одного з найгаласливіших українських арт-критиків Анатолія Ульянова, котрий, як сказано в каталозі проекту, «не має постійного місця проживання і працює, подорожуючи Європою». У «російській» залі можна було побачити інсталяцію з об’єктами та світлинами Оксани Мерфенко, що включала зображення довкілля з точки зору аутиста, який уникає прямого погляду.
Центральна робота проекту – 3-D живопис Тетяни Гершуні «Подвійний портрет матері» та інсталяція «Страх» – опинилися в дальньому кінці анфілади другого поверху, чудово римуючись з віконними арками та залишаючись доступними для огляду здалеку.
Українця Олексія Сая, що виконує роботи в програмі Exel-art, та канадійку Рісу Горовіц, яка працює з новими медіа, розмістили в кімнаті, яка свого часу була всуціль пофарбована в чорний колір – за бажанням Кагановича, що встиг свого часу прижитись у колишній ванній кімнаті Могильовцева.
До колишньої їдальні маєтку потрапив живопис київського художника, представника династії театральних художників Федора Олександровича, а також Сергія Зубенка. Перший представив в контексті «Ауту» свою «Наполеонівську серію», другий – підбірку старих платівок, відтворених в живописі, котрі можна було не тільки роздивлятись, але й слухати.
Автор: Марина Скрипченко
Джерело: журнал “АСС”
