Наприкінці березня 2010 року було оголошено імена лауреатів Притцкерівської премії – найбільш престижної архітектурної нагороди, що за традицією вважається аналогом Нобелівської премії в області архітектури. Цього року її отримав японський дует: Кадзуо Седзима та Рюе Нісідзава, які разом представляють бюро SANAA (Sejima and Nishizawa and Associates).
Зважаючи на доробок цього тандему, вибір журі не викликає особливих запитань, проте свідчить про деяку «переорієнтацію» премії, що інтенційно продовжує лінію, закладену ще минулорічним «Притцкером». Преса жваво відгукнулася на оголошення імен переможців, не забуваючи відзначити, що лише втретє за історію премії нагороджено кількох архітекторів одразу, і лише вдруге одним з них стала жінка. Проте найважливішим є те, що вже вдруге поспіль «Притцкер» відходить архітекторам, які роблять акцент на внутрішньому, створюючи будівлі витонченої краси.
Переможець 2009 року – Петер Цумптор зі Швейцарії – відомий своїми «будинками споконвічного спокою», що добре резонують із настроєм найвідоміших проектів SANAA (хоча в порівнянні з П. Цумптором, японські архітектори постають як великі, добре розрекламовані зірки).
Чималий доробок японського тандему складають зразки виставкової і репрезентативної архітектури. На їхньому рахунку низка виставкових площ для сучасного мистецтва, зокрема в Нью-Йорку, Канадзаві, Нагано, Толедо (Огайо, США), Альмері й Ленсі. Останнім почесним замовленням став проект тимчасової літньої будівлі для галереї Серпентайн у Гайд-парку в Лондоні.
Характеризуючи архітектурний стиль SANAA, найчастіше говорять про мінімалістську архітектуру, що, як відомо, вимагає надзвичайного ступеня досконалості в матеріалах, а також завершеності й деталізації форми. Проте постійне (хоча ніколи не повторюване) використання чистих геометричних форм, неприкрашених білих поверхонь й розлогих просторів прозорого скла у проектах К. Седзими та Р. Нісідзави жодним чином не виглядає як наслідування метрів мінімалізму. Радше навпаки, проекти SANAA демонструють нові можливості стилю, який аж ніяк «не вичерпав себе, оскільки дозволяє своїм спорудам, навіть у межах культури, перевантаженої різноманітними образами, сказати надзвичайно багато: тим, що у них є, а ще більше тим, чого вони позбавлені».
Проекти SANAA привертають увагу майстерністю застосування світла та простору, завдяки яким і вдається досягти тієї стриманості й невагомості, суворості й витонченості, що стала візитівкою бюро.
Використовуючи звичайні будівельні матеріали, архітекторам вдається створювати невагомі структури, сповнені плинними й ефемерними просторами. Проте критики давно визнали, що роботи К. Седзими та Р. Нісідзави – легкі й мінімальні – водночас надзвичайно складні з погляду деталей і технічних аспектів будівництва. Тож не дивно, що японський дует уже є лауреатом численних нагород, а цього року пані Кадзуо Седзима ще й була призначена куратором Венеційської архітектурної бієнале.
Серед проектів, які особливо відзначило журі «Притцкера», варто згадати «прозорошкіру» будівлю Christian Dior у Токіо, а також Скляний павільйон Художнього музею Толедо в Огайо, у якому шари стін з ультрапрозорого скла плавно вигинаються між тонкою білою стелею і підлогою, розчиняючи будівлю серед дерев, у басейні відображень і прозорості.
Втілена прозорість дозволяє конструкціям SANAA виконувати також певні соціальні функції, реалізуючи концепцію «рівності просторів», що нівелює усі просторові ієрархії. Це дозволяє мінімізувати розрізнення між зовнішнім і внутрішнім простором будівлі, фасади якої перетворюються на нетривкі мембрани.
Як сказав Р. Нісідзава в одному з інтерв’ю: «У кожному проекті ми продумуємо, яким чином можливо відкрити архітектуру людям та навколишньому світу. Це одна з причин, чому наша архітектура стає відкритою, прозорою і легкою».
Відкритий у лютому 2010 року Навчальний центр Rolex (Лозанна, Швейцарія), що також добре втілює цей намір, без сумніву, міг послугувати останньою краплиною у визначенні переможців, оскільки продемонстрував найсильніші архітектурні й концептуальні риси творчості бюро. У ході його розробки утворився надзвичайно цілісний простір, що хвилеподібно перетікає від одного приміщення до іншого, підіймаючи один зі своїх країв, аби сонячне світло могло проходити до масивного й суцільного внутрішнього простору будівлі.
Членами журі були згадані й найвідоміші музейні споруди, серед яких Музей мистецтва ХХІ століття в Канадзаві (Японія, 2004) та новий Музей сучасного мистецтва в Нью-Йорку (США, 2007). Перша з них – нині вже іконічна – огорнута склом кругла будівля, що сполучає в собі виставкові площі та приміщення громадського користування. Її чотири внутрішні дворики вкриті скляною оболонкою, а більшість інтер’єрів влаштовані з огляду на максимальне використання природного освітлення.
Нью-Йоркський проект відомий своєю простою, і при цьому витонченою грою форм, у якій проявилася дивовижна здатність авторів здобути перемогу над фізичними й фінансовими обмеженнями. Звівши в Манхеттені тонку висотну споруду, втуливши її у неймовірно тісний проміжок між будинками, архітектори проявили усю кмітливість містобудівничих, загартованих екстремальними умовами забудови Токіо. У чомусь будівля музею нагадує іграшкову піраміду з кубиків, ніби складену дитиною, що, незважаючи на висоту та спростовуючи вагу своїх матеріалів, виглядає надзвичайно легкою.
Проте рішення журі викликало й критичні відгуки за надмірний «естетизм». Зокрема, одне з видань зауважує: «У часи глибоких проблем у сфері архітектури, коли будівництво здатне зарадити екологічним проблемам і надати житло безпритульним усього світу, журі Притцкерівської премії дає зрозуміти, що архітектура, головним чином, – притулок естетики. Це – погана послуга».
Насправді ж саме вшануванням «оманливої простоти» проектів SANAA було висловлено докір іншій вагомій архітектурній небезпеці – мейнстріму «пихатості й помпезності», ще більш віддаленого від розв’язання «глобальних проблем» сучасності.
Дует SANAA, згідно з висновками журі, отримав нагороду за архітектуру «водночас вишукану й потужну, ясну і гнучку, винахідливу, але не показну чи зарозумілу», головними будівельними матеріалами для якої стали вікна, дзеркала, хмари і парки. Місцем церемонії нагородження у 2010 році було обрано острів Елліс у Нью-Йорку – не надто далеко від славнозвісної «вежі з кубиків».
Характеризуючи концептуальні пріоритети К. Седзими та Р. Нісідзави, Норман Вейнштейн надзвичайно влучно процитував слова з вірша Джорджа Оппена:
Вважаю я, що в світі – немає світла, окрім самого світу, І вважаю, що світлом він і є.
Тож цьогорічний «Притцкер» виступив своєрідним вшануванням витонченої простоти і світла в сучасній архітектурі, нерідко позбавленій як першого, так і другого.
Автор: Маріанна Давиденко
Джерело: журнал «АСС»
